Айтівець Сергій зустрів Різдво за 5000 км від Києва — на острові, де своїми руками будує дім. Раніше він працював на низці технічних посад — у мобільному операторі «Київстар», глобальній технологічній компанії Dreamscape Networks, а також в кількох українських державних органах, паралельно займаючись фріланс-проєктами у ІТ-сфері.
Але наразі айтівець втілює найбільш незвичайний власний життєвий проєкт — без сторонньої допомоги намагається відновити руїни дому на острові у Атлантичному океані. Сан-Мігел — це один з групи Азорських островів зі столицею Понта-Делгада, а у селі приблизно за 30 км від столиці з квітня цього року проживає герой цього матеріалу.
Його побут поки що максимально аскетичний — він живе у наметі і витрачає на себе не більше 5 євро на день, користуючись електрикою від сусідів. Наразі його мета — збудувати стіни, а для монтажу даху вже доведеться наймати місцевих робітників. З цим завданням сам він вже не справиться.
dev.ua поговорив з сучасним Робінзоном, аби дізнатися, чому він наважився на такий незвичний, а для багатьох — навіть дещо екстремальний крок, з чого він живе і як саме минають його будні, як триває будівництво і яким є життя на острові, та чи легко там адаптуватися українцям, купивши землю чи нерухомість. А ще варто сказати, що на хоча би на проміжне завершення будівництва острівного будиночка чекає дружина сучасного Робінзона, аби нарешті переїхати до нього з України. Тому поспішати йому є куди.
«Тут вже все розвалено до нас. Це руїни і гірше вже не буде»
— Чому ти вирішив купувати землю і будуватися саме тут? Екзотичних країн багато, і Азори, мабуть, не найпопулярніше місце?
— Якоїсь суперзадумки не було, я просто вперше сюди приїхав у 2020 році, і мені дуже сподобалося. Тоді я ще нічого не планував, та і взагалі сама поїздка сюди була доволі випадковою.
Якось після роботи дивився всяку фігню на ютубі, потрапила на очі передача про Азорські острови. Я кажу дружині: «О, а там ми не були, поїхали!». Здається, взяли тоді квитки на не дуже тверезу голову.
Користувався місцевим ресурсом idealista.pt, це найбільший їхній ресурс з пошуку та продажу нерухомості.
Зупинилися на трьох різних ділянках, думали, яку ж з них вибрати. Кожна з них мала свої плюси і мінуси. Врешті зупинилися на одній з них.
— Наскільки розумію, ти придбав земельну ділянку фактично з руїнами старого будинку, який треба відбудовувати заново. На житло, у яке можна було би відразу заїхати, просто не вистачило коштів чи були якісь інші причини?
— Розглядав, звичайно, і такі варіанти, і я не можу сказати, що ціни тут — якісь непідйомні. Але для того, щоб купити землю з будинком у якомусь хоча би більш менш прийнятному стані, треба було $70 000-80 000. На той момент у мене таких коштів не було, міг нашкребти суму десь удвічі меншу. Тож заплатив за це близько $40 000.
Тобто, я зупинився на варіанті, коли можна заїхати жити отак от як я зараз, в дещо диких умовах, і потихеньку дочовгувати те, що маю.
Тут, як то кажуть, вже все розвалено до нас. Зате точно бачиш, що немає ніяких «підводних каменів» — це руїни і гірше вже не буде. Тут були тільки якісь стіни і то — покоцані.
Взагалі це доволі своєрідна будівля, воно вибудоване по факту на шматочку скелі. Тут кусок скелі випирає і будинок фактично частково стоїть на ній, але шматок будинку — на глині, і через це деякі стіни потріскались. Тож я зараз якраз виправляю ці нюанси, щоб він у мене не розколовся напополам.
Моя земельна ділянка знаходиться на такому собі схилі. Мабуть, на санках класно кататися, тільки от що снігу тут не буває.
«Можу поїхати на громадський пляж і помитися там у нормальному душі»
— Ти живеш у наметі з квітня, тобто вже більше ніж півроку? Наскільки це тебе втомило? Не жалкуєш, що залишив київський комфорт?
— Чингисхан все життя в наметі жив і півсвіту завоював. Ну, звісно, мені часом хочеться зануритися у ванну чи пожити у нормальному житлі, але за всі свої численні подорожі по світу я звик ночувати і не в таких умовах.
На ділянці у мене є вода, тож я можу помитися, поливаючись з відра. А можу поїхати на громадський пляж і помитися там у нормальному душі.
Перші три чи чотири місяці їжу я готував на звичайному багатті, у мене тут є «убита» сковорідка. Коли ж до мене приїздила на пару тижнів дружина, то привезла маленьку індукційну плитку.
За електрику я тимчасово з сусідом домовився, протягнули кабель, поки я свою електрику не підключив. Також маю стару мікрохвильовку. Крім того, сусід мені ще й стару пральну машинку подарував, бо я замахався вручну прати. Тому я вже зовсім як біла людина зараз.
— А як харчуєшся? Наскільки твій раціон схожий на український?
— Найсуттєвіша різниця в тому, не що я їм, а в тому, що тепер я маю готувати сам, бо в Україні десь 80% їжі готувала дружина, а я готував тільки по вихідним. Готувати я люблю, але коли це робиш кожен день, то хобі перетворюється в роботу і вже не дуже подобається.
Тому зараз я готую десь через день. У мене день ненажерства, а інший день — їм по мінімуму. Але для організму такий режим і постійна фізична робота дали свій позитив. Я коли сюди приїхав, то важив центнер, а зараз — на пуд менше, тобто кілограмів 85.
Легше стало і на ноги, і на серце. Ну, звісно, коли в морі купаєшся майже кожного дня, то теж додаткова фізична активність дає про себе знати.
— Як тебе сприймають сусіди? Приїхав невідомо звідки, живеш у наметі, їжу готуєш на багатті… У них немає до тебе питань?
— Народ, як і всюди, буває різний, але з найближчими сусідами мені якраз пощастило. Це гарні люди, які і в гості запрошують, і так буває чимось допомагають. Кажу ж, що один сусід подарував пралку, а інший підганяє електрику. Дуже душевно відсвяткував з ними Різдво! На що ж мені скаржитися?
Звісно, є й такі, які «чортом дивляться» — можливо, якась місцева ксенофобія теж існує. Все-таки моя морда трошки не те щоб європейська, а саме східноєвропейська. І точно взагалі не місцева. Але коли в Україні ти заїдеш як незнайомець у якесь село, то теж можеш отримати по морді «за просто так».
«Формально у мене всі ті самі права, що і у місцевих громадян»
— А що можеш сказати взагалі про це місце, про острови, про їхню столицю? Наскільки часто ти туди їздиш?
— Звісно, без авто на острові важко, хоча громадський транспорт є, і з мого села теж можна доїхати. Втім, це 4 автобуси на день в кожен бік, треба чітко під них підлаштовуватися. Тож я в перший місяць на острові купив собі вживане авто, Nissan Micra за $5000. Скористався для цього місцевим OLX — OLX Portugal. Тож я автономний, якщо треба кудись поїхати, щось привезти.
Столиця — це місто тисяч на 80 000 людей, я би її порівняв за розміром з нашими невеликими обласними центрами. Але Понта-Делгада має добрячу історію, і тут є що подивитися, купа будівель з часів середньовіччя.
Тут багато старовинних монастирів і церков, і вони мали гарні шанси зберегтися, бо тут ніколи не було повноцінної війни. Якщо я правильно пам’ятаю інформацію, то було лише якесь повстання, і на цьому Португалія зробила їм автономію.
До речі, мова тут не зовсім португальська. Вона дуже схожа і на основі португальської, але звучить приблизно так, як португальська звучала років 200 тому. А вони самі себе називаються азоріанами.
Але при вивченні і перекладі на курсах послуговуються англійською, тому для мене це справді інтелектуальне завдання «з зірочкою». Англійську можуть розуміти в столиці, Понта-Делгаді, але по селам — навряд чи. Власне, все як і в нас по селам — 90% населення ні в зуб ногою. Тому вчити тут португальську життєво необхідно.
Окрім курсів, користуюся ще таким інтернет-ресурсом як Linguno. Він теж безкоштовний і в крайньому разі допомагає набити кількість знайомих слів.
— А де для онлайн-курсів ти береш інтернет? Як і у випадку з електрикою приєднався до сусідського вайфаю чи просто роздаєш собі мобільний?
— Ні, мобільний. Скількись гігабайт дає «Київстар», плюс я тут ще місцеву картку купив, теж доволі бюджетну. От разом мені їх вистачає.
— А як ти як іноземець отримуєш якісь адміністративні або медичні послуги? Чи маєш ти такий же доступ до цього, як і місцеві громадяни, чи є якісь обмеження?
— Почну з лікарів. Формально у мене всі ті самі права, що і у місцевих громадян. В мене є медстраховка, тобто номер державного медстрахування. Для того, щоб потрапити до лікаря, вона обов’язкова. Можеш, звісно, і без неї, але тоді треба платити нехилий кеш. Це може бути як 50 євро, так і 200 євро тільки за консультацію.
Але мені, слава Богу, поки не було ще якоїсь потреби сильно лікуватися. Один раз лише в морі підчепив якусь херню, сказали, що якийсь грибок чи паразит. Дали рецепт на ліки в аптеці.
Тоді заходив до їхніх медичних установ, ті ж черги, що і у нас, різниця невелика у цьому плані. Але маю сказати, що у мене є один невеличкий бонус. Справа в тому, що я як донор здаю кров. Робив це вже кілька разів і тут. У мене є картка донора, і лікарі з такою карткою трошки лояльніші
Щодо якихось довідок чи ще чогось, то зараз мені треба замінити права з українських на португальські. Формально це безкоштовно, але там є ще платні довідки. Треба меддовідку якусь, а щоб її отримати, треба записатися на медкомісію, а щоб записатися на медкомісію, треба направлення від терапевта. А направлення до терапевта може дати сімейний лікар, а до нього треба записатися. І записатися треба за місцем проживання. От зараз вирішую цей квест.
Також можу сказати, що мені прилетів штраф за несплату місцевого земельного податку. Справа в тому, що спочатку я був зареєстрований у столиці, і місцева податкова надсилала за тією адресою листи. Потрібно було перереєструватися за місцем цієї моєї ділянки, але я цього не зробив.
До речі, в самій Португалії ці штрафи просто шалені, під 500 євро. Але Азори, оскільки це автономний район та ще й дотаційний, то тут цей штраф копійчаний — до 20 євро. Я, звісно, заплачу його, просто не знав, що воно таке є. Але прийшов вже другий лист, якось вони вже вичислили, де я живу. Не знаю, яка в них там логіка, але в другому листі штраф вже вийшов понад 30 євро.
Я почав по сусідам питати, що це таке, щоб в майбутньому не було таких траблів. Зараз зрозумів, що треба перереєструватися за місцем проживання, де оця моя руїночка. Поїхав до них, зайшов до кількох інстанцій. В кінці кінців, знайшов таки, де мені переоформитися — виявляється, все це не суперстрашно і непроблемно. Вони сказали, які їм треба документи, я їм приніс.
Коли прийшов у цю інстанцію, до речі, у них не працювала мережа, а вони такі: «Ой, десь наш комп’ютерний майстер пропав». Я кажу: «Давайте мене наймете і у вас все буде працювати». Але, на жаль, не найняли. А справочку мені тоді виписали від руки, а потім з цією справочкою мені надали також електронний підпис місцевий. Тож тепер я всі довідки отримую в інтернеті абсолютно без проблем. От я оформлював нещодавно статус жителя Азор. Цей статус дає пару бонусів — наприклад, паром між островами мені буде значно дешевше, і перельоти всередині країни теж.
«На острові за моєю спеціальністю як Linux-адміністратора чи мережевого адміністратора поки що роботу не знайшов»
— А як ти, власне, виживаєш — ти живеш на 5 євро в день, але їх теж десь потрібно брати. Та і будівництво — справа недешева.
— Я співпрацюю з одними хлопцями, але швидше отримую від них не зарплату, а абонплату за обслуговування, вирішую там лише нагальні питання, коли щось не працює. Відкладені запаси закінчуються, тож шукаю роботу. Бажано, звісно, щось за професією. Якщо буду зовсім з голоду вмирати, то мене запросили працювати на пилораму. Але не надто хочеться цілий день дихати пилюкою.
На острові за моєю спеціальністю як Linux-адміністратора і як мережевого адміністратора поки що роботу не знайшов. Є і в них, звичайно, тут представники великих телекомунікаційних фірм, але вакансій поки тут нема. Та і взагалі тут трошки безробіття — не критично страшне, але є. Звісно, якимось вантажником чи в універмаг розкладати товар — без проблем, хоч завтра влаштують. Але реально кваліфіковану і нормально оплачувану роботу тут треба пошукати.
От, власне, після цього інтерв’ю теж буде співбесіда, але фірма знаходиться в Лісабоні. Робота віддалена, але треба два дні на кожних 10 днів працювати в офісі. Ну побачимо. Якщо нормальна буде зарплата, то можна і літати два-три рази на місяць, бо переліт коштує 40 — 45 євро, цілком посильні гроші.
— А на островах ти, крім будівництва, чимось займаєшся, кудись виїздиш?
— Та он минулої п’ятниці з президентом познайомився! Ні, це не жарт. Це була конференція по штучному інтелекту у містечку Лагоа, таке передмістя столиці типу наших Броварів. Там зробили такий квартал — чисто айтішний райончик.
Але зараз там лише штукатурку роблять, грубо кажучи. Тобто, доводять будівлю до нормального стану. Роблять там таку собі міні-Кремнієву долину.
Трошки відволікся: значить, проводилася ця конференція, її відкривав президент. А перед відкриттям так вийшло, що я зустрів одного математика, знайомого із Одеси. А він чи його знайомі, виявляється, знають президента. Ну от і мене до нього теж підвели на якусь хвилину — не те щоб ми прямо закорєшилися, але за руку потримався.
«Сподівався, що зроблю все до Нового року. Зараз бачу, що це були нереальні плани»
— З чого взагалі живуть люди в цьому регіоні? Ти казав, що загалом Азори дотаційний регіон.
— Дотаційний в плані того, що тут немає промислових гігантів, але та ж харчова промисловість на дуже високому рівні. Тож тут чи не єдине, що на експорт іде — це продукти харчування. Ну і, звісно, всякі ці всі морські штуки, які виловлюють місцеві рибалки.
Не можу сказати, що я щодня себе балую рибою і морськими делікатесами, але раз на тиждень це у раціоні точно присутнє. Тим більше, на багато видів риби ціни дуже прийнятні, якщо не копійчані. Я пробував тут цю відому Луна-рибу, пробував хороших кальмарів, ну, а креветки — це майже постійно.
Якщо вже завершувати цей сільськогосподарський огляд, так би мовити, то Азори — це ніби рай для корів. У них самих є такий вислів, який, я думаю, близький до правди. Бо корів тут живе більше, ніж людей. Їх реально дофіга! І, відповідно, дуже багато всякої «молочки», дуже багато сирів і вони дуже високої якості. Смачні і не за дуже великі гроші. Ну і яловичина теж, відповідно, не сильно дорога.
Що стосується овочів, то ціни теж співмірні з нашими, можливо, трохи дорожче. Картопля 70-90 євроцентів, цибуля — до євро, морква теж. Багато овочів і фруктів у цьому діапазоні.
— Ну і давай нарешті про головне — в тебе дружина в Києві. Коли ти її нарешті плануєш перевезти до себе?
— У мене зараз задача номер один — це стіни поставити і підлогу зробити. Спочатку я сподівався, що зроблю все до Нового року. Зараз бачу, що це були нереальні плани.
Все залежить не завжди від мене, інколи від погоди чи ще різних факторів. Вчора, наприклад, було натхнення попрацювати, але я години дві працював, а потім дощ пішов, потім був урок португальської.
До її дня народження хотілося б вже бачити її тут, тож планую у першому кварталі наступного року доробити те, що запланував
